ві, на Зеленій ч. 25, казав до мене Бодуен де Куртене: — Що ви турбуєтеся тим, що москвичі прозивають українську мову діялєктом! Раз якимсь, буцім-то діялєктом, одно село говорить, то це вже не діялєкт, а мова.
Стефаник покивав головою.
— Бодуен де Куртене великий фільольоґ, — може він і правду казав, — або я знаю! Це вже скорше буде колись знати твій студент, березівський шлєхтич, що тобі за плечима сидить, а ти того й не видиш.
Я озирнувся і дійсно, за моїми плечима сидів Юліян Ґ. з Березова і слухав нашої розмови.
— Сідайте з нами, попросив я його.
Стефаник привітався з ним і хвалив, що добре його „Синів” читає. — Приїдьте до мене колись, до Русова, — казав, — хочби й завтра. Конче приїдь, Богдане. Фляшку доброго вина поставлю і кажу для тебе курку зварити, лиш щобис приїхав. Памєтай! Побачиш Русів і подивишся, як я жию. Добре?
Я обіцяв. Але був хорий і не поїхав.
А нині жалую.
Довелось мені на старі літа ходити тими самими вулицями, що Стефаник замолоду ходив, — до шпиталів і клінік. Ходжу, бо мушу.
