ARS LONGA, VITA BREVIS
А на другий день, уполудне, зійшлися ми у Стефаникового друга, Миколи Заячківського, в „Народній Торговлі”, нагорі. Ми, себто Стефаник, Труш, Заячківський і я. Зі стін дивилися на нас образи наших мистців, у першу чергу Труша, з ріжних періодів його такої багатої і такої високоцінної мистецької творчости. А ми дивилися на них й може не без зависти пригадували собі старі слова: Ars longa, vita brevis.
Образи лишилися такими, як колись, а ми? Де ті колишні „ми”?
Поїхали наші молоді літа кованими возами по калиновім мості і вже їх не завернути…
Декілька разів стрічалися ми ще зі Стефаником у Львові, але були це вже зустрічі невеселі. Стефаник приїздив до лікарів і нарікав на свою недугу. Марнів і тратив сили, а з силами також свій колишній дотеп, колишню гострість слова. „Вниз котиться мій віз” — цитував Франкові слова.
Останній раз бачилися ми на Франковім святі у Львові. Оба заїхали до „Народної Гостинниці”,
