Така була моя зустріч з новою Стефаниковою книжкою. З ним самим по війні стрінувся я аж на його ювилею у Львові.
Та це вже недавні часи й багато людей памятає, як на тім ювилею в салі „Народнього Дому”, не переробленій ще на „Teatr Rozmaitości“, читав Черемшина свій прегарний привіт Стефаникові, як деклямувала Федорцева, промовляли Роман Купчинський і Михайло Рудницький.
Я пригадував ювилятові наші молодечі літа.
А він зашився в єдину в тій салі льожу і хоч ціла саля гуділа, бо хотіла його бачити, не показався. Хоч, як його найближчі приятелі просили, щоб зійшов, не послухав.
Такий уже був. Сидів захмарений, буцім йому не честь віддавали, але кривду робили.
Аж на комерсі в „Европейськім Готелі” розхмарився, а навіть розбалакався, але не в формі якоїсь то святочної промови, а так собі, по Стефаниківськи, трохи з серцем, а трохи з перцем. Пригадував собі Краків і добрим словом згадав мою жінку й нашу хату (нашу, але наймлену). Мене потішив, щоб я не журився, бо з мене ще люди будуть.
Без жартів, поважно та офіціяльно говорити не хотів.
