ЗУСТРІЧ ЗІ „ЗЕМЛЕЮ”
Стефаник не любив відпроваджувати своїх знайомих на дворець. Не знаю, що йому сталося, що мене відпровадив, як я відїздив з Відня до Львова.
— Як будеш вертатися з краю, то, хоч тобі ближче їхати через Чехи, то таки, чуєш, їдь на Відень. Розповіш мені, що діється в краю, бо люди сильно брешуть.
Я йому обіцяв та, на жаль, не дотримав слова.
Доїхав до Бережан саме тоді, як ішла битва під Конюхами (т. з. Брусилівська офензива) і чи то з великої утоми та виснаження, чи від ґазів, що їх москалі під Конюхами пускали, і вітер аж під Бережани заносив, — досить, що на новім бережанськім двірці, досвіта, коли я собі казав дати снідання, стратив память і до нині ясно сказати не вмію, як я звідтам аж до німецької границі в Еґер дістався. Пальба, біготня, офіцири, авта, то знов залізниця, хтось мене питає за папері, хтось відповідає за мене, хтось мені то їсти дає, то пити, я то дякую, то приймаю, але все воно якесь таке
