зажурені верби й бережуть його, щоб не висохло. Верба й болото то приятелі вірні.
Безіменний потік, що селом протікає, якось інакше шумить. Завтра „Вільха”[1] і він на іншу нуту настроївся. Місяць зійшов, хоче купатися в потоці, так верби не пускають. Двома рядами стоять, плече об плече.
Біжиш у город і стежкою, обабіч висадженою винничками[2], женеш на горбок, до сад. Але там тепер темно. Тіні скачуть, щось шелестить, і хоч ти вже у другій клясі ґімназійній, не йдеш, а біжиш назад до хати. Буцім щось гонить за тобою.
Недовгі ночі на Зелені свята, а так тяжко діждатися ранка, щоб побачити, як там тепер у саді і в городі.
Будишся, зирк на годинник (з підковою, замість ваги) — сема. А ти хотів зірватися в пятій, щоб таким способом продовжити свята. Пєш гаряче снідання, мало собі губи не попариш і бігцем у город. А там — краса! Рожі під вікнами пахнуть, пахне цілий городець, немов одна величезна, ріжнобарвна китиця. Стежки постругані й посипані піском.
Виннички при доріжці в садок уже відцвили. Вже й ягідки позавязувалися рясно, бо свята цього року пізно. Біліється березова альтана з но-