ВІЙНА У ВІДНІ
Року 1914 звіялася велика війна. Довелося розпрощатися з неодним добрим знайомим, і то — на довго.
Так розпрощався я зі Стефаником.
Мене з родиною гнала воєнна хуртовина через Карпати на Угорщину, до Сатмар Неметі, зі Сатмар Неметі до Пешту й Відня, а з Відня аж над Лян, у запілля західного фронту.
Був час (як Галичину заняли москалі), що ми нічого про свій край і про своїх близьких не знали. А як прийшла яка вістка, або як появився який новий утікач і розказував, що там діється, так це були такі страхіття, що волосся на голові дубом ставало.
І про Стефаника я або нічого не чував, або чув таке, що краще й не казати.
Аж улітку 1917 року, підчас т. зв. Брусіловської офензиви післали мене на схід, над Золоту Липу, у мої рідні сторони, туди, як Бережани, Жуків і Конюхи. Там стояли наші Січові Стрільці.
Доповідали навіть, що мій молодший брат стоїть у Жукові, на приходстві, там, де ми жили колись. Хтось із військових привіз мені знимку,
