„Я вже тілько тих всіляких клопотів та нещасть зазнав“ — сказав одного разу до о. пароха — „що сам не знаю як того щастя уживати. Я не привик до гаразду. Боюся, що то знова якийсь досвід посилає мені Бог. Все те щастя може в одній хвилі зникнути і знова стану жебраком. Та не знаю, чи вже видержу. Вже ні сили в мене до того, ні вік мій придатний“.
В тім часі пані Саборська приняла на економа якогось німця. Сей став заводити всілякі нові порядки та уліпшення, яких Заболотівчане ще ніколи не бачили. Вони гляділи на те все і лише головами хитали.
„Щось той економ зачинає такі дива виробляти, яких ще ніколи не бувало“ — часто говорили селяни між собою. — „Як він так далі буде робити, то хто знає як то воно скінчиться. То не в нас таке. Десь там у Німців то добре, але в нас то не вдасться. Як дожнемо, то побачимо що з того буде“.
Теофіль Писаренко зовсім інакше на те дивився. Він звичайно нікому нічого не говорив, а все робив, як знав. Все лише приглядався та розмірковував, що воно таки не зле.
Одного дня задягнувся Писаренко в новий сірак, вимастив постоли, підголився, зачесався — зовсім як до церкви — і пішов просто до економа. Економ, дуже добрий чоловік, приняв його дуже чемно. Теофіль випитував його про все: як поліпшити господарство, як завести ліпший лад, — про все випитував. Економ дуже радо обяснював йому всьо, показував навіть,
