віз. Все мусіло бути в нього в якнайбільшім ладі.
Одного дня завитав до хати Писаренка о. парох. Теофіль приняв дуже чемно так дорогого а рідкого гостя. Коли о. парох усів, глянув на Теофіля від стіп до голови, а відтак промовив:
„Чи знаєш Теофіле, чого я до тебе прийшов?“
„Та як я можу знати“ — відповів несміливо Теофіль.
„Чи ти знаєш про які гроші, якіби тобі від кого належалися?“
„Ні, зовсім не пригадую собі?“
„Ось бачиш, мій дорогий приятелю, ти певно забув так як і я. А чи не пригадуєш собі тих 2000 срібних, що тобі комісія признала була за те, що Саборський так не по людськи з тобою обійшовся?“
„Ні, зовсім якось не памятаю“.
„Ану пригадай собі лише добре“ — говорив о. парох далі — „як ти віддав мені був ті гроші. Я їх добре сховав. Від того часу минуло повних двайцять літ. За той час вони подвоїлися. Я, бачиш, зложив був ті гроші до щадниці у Львові. І сам також забув про них. Аж тепер щадниця запитала мене, що з тими грішми робити: чи нехай далі процентуються, чи віддати їх кому належить. Я погадав собі, що ти тепер саме може найбільше потребуєш їх, то й казав прислати“.
Витягнув з кишені 4000 срібних і подав їх Теофілеви.
