хотів так орати, як ти хочеш; або лен жалувався на тебе, що ти з нього не вироблюєш такого полотна, якого він хотівби — то що ти тоді з тим усім вчинилаб? Ну, скажи, що? А бачиш, не знаєш що на те сказати. Ми є Божим сотворінням, ми в Його руках, тож так найліпше як Він хоче і робить з нами“.
„Та то все правда, що ти кажеш. Ти завсіди мудро говориш“ — сказала засоромлена Калина — „але бачу, що ти вже тілько натерпівся, що тепер не можу дивитися на те твоє терпіння. Вже сама хотілаби я вмерти, щоби лише не дивитися на твою муку“.
„Чи ти можеш знати, що ще для нас Бог призначив. Ось бачиш, по бурі буває дуже гарно, так воно й з нашими терпінями. Може Бог дасть, що ще дочекаємось ліпшого гаразду. Могли ми приймати від Бога неодно добре, то чомужби злого не приймати? Нікому не вільно з Богом сперечатися“.
Саме тоді замешкав у Заболотові один лікар. Був це вихрещений жид. До нього то пішла Калина о пораду. Він прийшов до Теофіля, оглянув його докладно, відтак покрутив головою і сказав: „То якась дивна недуга, на неї нема ніякого лікарства“.
„Так само й я знаю“ — сказав Теофіль. — „Мені внутренности горять, здається що конець мій зближається, Коби вже раз забрав мене Господь до себе. Смерть, то милий сон по тяжкім дні. Маю в Бозі надію, що незабаром побачу Його лицем в лице“.
