нема кому вести домового господарства. Дуже радо на все згоджусь, щоби я так не тинялася“.
„Дуже добре. Як раз потребую тепер помочі. Сам не здужаю дати всему раду. Бо ось і своє поле треба обробляти тай панщину відбувати, а коло хати нема нікого. Все так дуже марнується, а всеж таки шкода. Зістань, зістань у мене. Нічого тобі в мене не буде бракувати“.
„Нехай Господь небесний стократно нагородить вам вашу доброту. Я думаю, що будете вдоволені з мене. Я все вмію робити“.
„Як так, то ходи тепер, будемо їсти“.
Калина сіла за стіл весела, утішна і їла разом з Теофілем.
Відтепер стала Калина як правдива господиня в хаті Теофіля. Упоравшися в хаті йшла з ним часом і на поле жати та звозити снопи то що.
Так тревало кілька неділь. Одного дня по жнивах Писаренко сказав до Калини:
„Знаєш, Калино, якось воно так не йде, щоби ми так разом жили. Вже й люди зачинають щось недоброго про мене балакати“.
„Тож як, хиба я маю піти собі від вас“ — спитала перелякана дівчина.
„Е, ні Калиночко“ — відповів Теофіль вічливо. — Я так не думаю. Зістань в мене, але не як служниця, а як моя жена“.
„Ах милий Боже! Чи могла я такого сподіватись?..“ — було все, що могла з великої радости сказати.
