божну пісоньку. Селяни відложили оружя, але панщини вже не хотіли відробляти. Зїзджали комісії за комісіями, а навіть і військо мусіло до того вмішатися.
Бронислава також прийшла до себе і обняла господарство. Як прийшов час сійби, люди ніяк не хотіли йти робити панщину. Мусіла спровадити відділ гузарів і грозила непослушним, що як не будуть робити панщини, то змусить їх буками та канчуками. Люди нарікали і озлоблювались. Коли заносилось знова на боротьбу з двором, Писаренко пішов до дідички і промовив їй до серця, щоби обходилася з людьми трохи лагіднійше, бо готова бути знова буря. А людям представив в коршмі, що з того може вийти, як не послухають австрійських властий. І так вкінці хоч не хоч взялися знова до роботи і тоді гузари забралися зі села. Однак запримітив Писаренко, що всі люди в селі стали від нього сторонити, навіть на дорозі обминали його.
„Що я вам злого вчинив?“ — спитав раз Стефаника.
»Ну, бо ти обіцяв нам, що панщина буде знесена, а воно йде таки далі старим ладом“ — відповів Стефаник.
„Таж я не цісар панщину вам дарувати. — „Що я для громади зробив, то всі знають. А коли ви мене оминаєте і не хочете зі мною навіть говорити, то щож я вдію. Я вас просити о те не буду але прийде час, що ви мене будете потребувати“.
