„Шкода твоєї бесіди, ти псявіро“ — перервав гнівно старшина — „ви оба не вийдете звідси живими. Хто вже раз попаде в мої руки, мусить раз на все розпращатися з життям. На се я ніяк не позволю, щоби ви ще жили за такий плюгавий вчинок. Коли ви позволили собі на такий злочин, то й я позволю собі так вас мучити, як ви собі на це заслужили“.
Він мене намовив до того“ — сказав Янкель показуючи на рабіна і припав на коліна. — „Рабін винуватий, він повинен вмерти… Даруйте мені життя, я вам дам за те дві тисячі дукатів“.
Старшина похитав головою і кивнув на опришків. Зараз прискочило двох, вхопили обох жидів і поволікли назад до ялиці.
„Нічо вам не поможе, ви паршивці“ — скреготав зі злости ватажок. — „Він обіцює мені тепер дві тисячі дукатів, коли бачить свою нехибну смерть. Так начеби я потребував його гроший“.
„Дві тисячі дукатів, пане ватажку, лише даруйте життя“ — кричав в розпуці Янкель. Старшина скочив на рівні ноги і добув топорець. — „Дві тисячі дукатів, весь мій маєток заберіть собі“ — верещав жид не своїми голосами. Але вмить голова його покотилася на Землю.
„А ти що, також може не винен?“ — спитав старшина рабіна.
„Бог мені свідком, що я нічого не винен… я справедливий… я не грішник“ — говорив дрожачи рабін.
