якім престолі сидів рослий, кремезний мужчина в червоних холошнях, в білій ґуґли на плечах. За скіряним чересом мав заткнені дві пістолі; на голові мав велику чорну кучму. Весь виглядав як справдішний ватажок. Перед нього то привели переляканого Теофіля.
Він не чекав аж Теофіль заговорить до нього, але швидко кивнув головою і грімким голосом відізвався:
„Не бійся, Бог з тобою Писаренку! Ти не вчинив нам нічого злого, то й не маєш чого боятися. Лише злі люди дрожать передімною“.
Теофіль з великого переляку не тямив що з ним діється. Стояв німий як стовп, блідий як стіна. Аж коли ватажок приказав угостити його, прийшов трохи до себе і щойно тепер зрозумів, що находиться між опришками.
Як уже Теофіль трохи попоїв і більше прийшов до себе, тоді ватажок говорив далі:
„Чи ти не забув ту гарну жидівку Рухлю, що то хотіла бути христіянкою та що Христові вороги замучили її?“
»Ні, не забув, пане!“ — То були перші слова, які Теофіль вимовив на силу.
„Не називай мене паном“ — сказав вічливо ватажок — „я такий самий простий чоловік як і ти. Називай мене радше местником за мій поневолений бідний нарід. Хто з тих гнобителів попаде в мої руки, так вже не жити йому. Видиш ось там тих двох; це є ті, що були причиною смерти невинної дівчини. Вони чекають на заплату за свій мерзенний вчинок. Пізнаєш їх чи ні?“