одінню. Був це архієпископ Литвинович. Дали знати Теофілеви і він відразу поспішив привитати так достойного гостя.
„Що за превелика честь для мене простого хлопа. Сам не знаю як маю вас, Ваше Високопреосвященство, привитати. Як мені витати в своїй хлопській хаті вас, Високодостойний Гостю. Такої чести, такого щастя я ніколи, о ніколи не міг сподіватися“…
„Ви думали, пане Писаренку, що я забув про вас!“ — сказав старенький архієпископ. — „Я приїхав повінчати ваші діточки. Це честь велика для мене, що можу хоч тим прислужитися вам, чесний Писаренку, у такій для вас дорогій хвилі. Знаю вас добре ще з часів соймових тай довідався про ваші благородні діла“.
„Ах, Боже єдиний, чого то я не діждався!..“ — тілько лише міг сказати старушок упавши на коліна перед церковним Достойником.
„Що за ласка, велика ласка та неаби яка честь для нас“… — сказала Калина. — „Мої пороги дуже низонькі, двері дуже вузонькі, стеля низка а й я сама така негідна, не знаю, як та чим принимати такого дорогого гостя. Чи сподівалася я коли такого щастя“.
Калина говорила припавши й собі на коліна перед архипастирем.
„Досить вже того“ — сказав вкінці архієпископ. — Перш усього ходім до церкви і зробім те, що треба зробити, а відтак уже будемо веселитися як Бог приказав“.
