Він виняв купу банкнотів і поклав на стіл.
„Отсе гроші на школу. Зістанеться ще й на учителя. Я вам отче парох віддаю ці гроші, постарайтеся лише о добрий плян, а про матеріял та все проче я вже сам подбаю. Може вам видається дивним, звідки я маю тілько гроший. Можете бути певними, що я їх не накрав ані не набув якимсь нечесним способом. Ці гроші є вправді в моїх руках і навіть зовсім маю повне право до них, але я, Богу дякувати, маю й без цего з чого жити, я та мої діти. Тепер скажу вам, звідки вони в мене. Я був послом і до сойму і до державної ради. Мені платили за моє послування. Я не розкидав ними, а складав до купки. Отже хоч вони правно мені належаться, але що це є кервавиця мойого бідного народа, то я хочу, щоби вони й пішли на добро того народа. Тому складаю їх у ваші руки, панотче“.
Старенький душпастир розплакався. Говорити не міг. Сам не знав що на те сказати. Віддав гроші назад Теофілеви і обіцяв зробити все, що буде потреба та що він, Теофіль буде уважати за потрібне.
Добрих діл годі затаїти. Вони самі виходять на верх. Про це діло Теофіля швидко рознеслася чутка по селі. Кождого порушувало це до сліз. Калина поцілувала в обі руки свого чесного мужа. Навіть Нагнибідюк розплакався коли те почув і сказав, що таких людий як Теофіль треба зі свічкою в ясний день шукати. А Дмитро впав батькови до ніг і з плачем
