мушу. І з того тішуся, бо все що на чоловіка приходить, походить від Бога. Він справедливий видить і знає, що кому потреба, що кому належиться.
„Воно все те правда, що ти говориш“ — перервав бесіду Семен — „але я таки думаю, що воно не повинно так бути. Ті пани псявіри живуть у роскошах, достатках, мужики на них роблять, а вони збиткуються над тим бідним мужиком та знущаються, мають його за худобу“.
„То ти їм завидуєш, тим панам?“ — спитав Теофіль.
„Певно, а ти як гадаєш?…“
„А я зовсім не завидую того гаразду. Вони при тих достатках, при тім своїм панстві є дуже нещасливі. Може не знаєш, га? Нераз мали ми нагоду надивитися на те їхнє щастя. Що, може неправда? Вони самі не знають як і що мають робити. З дня роблять собі ніч, а з ночі день. В ночі бавляться, а в день сплять. Чи то добре? А встануть то нічого не роблять, лише беруться до їди. А чи та їда смакує їм? Та де там! Навіть нема такого на світі, чогоби їм не забагалося їсти. А чи сплять так смачно на своїх перинах як ми на дошках? Певно що ні. День у день все нарікають, що нічо їм не смакує, що спати не можуть, і то ти називаєш щастям та такому щастю завидуєш. А дивися, як чоловік тяжко напрацюється, і як причепиться до сухого кусника хліба, то їсть з таким смаком, про який панам і не сниться. Або як прийду вечером з робо-
