сміятися з мене та подумаєш собі, що старий вже дитиніє на старість, що на старі літа приплило йому таке до голови. Але нехай там. Ти мусиш вчити мене читати та писати“.
Син бачив, що батько говорить це зовсім рішучо і справді має охоту, тому радо піднявся того. Воноби справді декому могло видаватися смішним, бо деж такому старому чоловікови до науки. Але Дмитро знав добре вдачу свого батька, що як до чого возьметься, то мусить довести до кінця. Треба було бачити такого учителя тай такого ученика. Старий на диво все так брав собі до голови наче молоденький хлопчина.
Одного разу прийшов до Писаренка Грицько Кейван і в бесіді то про се та про те зійшло на це, що Грицько став дуже нарікати на свою долю. Аж тут вмішалася до бесіди й Калина і вона сказала, що як чоловік здоровий, має чисту совість і має все що йому до життя потрібно, не повинен нарікати, але дякувати Господу Богу. Та Теофіль перервав бесіду своїй жені і сказав:
„Дай спокій, жінко, Грицько мусить завсіди на все гніватися, бо то вже така його вдача, що нічо йому не подобається. Є такі люди на світі, а до них і Грицько належить. Як хмарно, Грицько верещить, чому сонце не гріє; а, засвітить сонце і трохи припече, то він знова кричить, що дуже гарячо і не мож видержати. Як падає дощ, то наш Грицько проклинає, що збіжя вимокне; як нема знова дощу, то йому знова недогода, що збіжя ви-
