перший раз заглянула сміло в очі чесному хлопцеви.
Донька Нагнибідюка Варвара, молоденька шіснацять-літна дівчина, дуже вродлива, приходила майже що дня до Оксани. Дуже любила слухати як вона грала на фортепяні. Просила навіть, щоб і її навчила грати. Що Оксана для своєї подруги дуже радо вчинила.
Одного вечера надійшов Дмитро з Іваном Симотюком до дому, застав її при фортепяні, весело усміхнувся і сказав:
„Учися пильно щоби, як верну за рік вже на стало до дому, ти вже вміла добре грати“.
„Ну щож, Оксаночко?“ — спитав Теофіль дівчини — „ти певно вже маєш десь нареченого? А може ти думаєш вийти за якого пана, що?“
Оксана вся почервоніла, спустила очі в землю і нічого не відповідала.
„Чому, не говориш нічого“ — налягав батько. — „Говори, дитино, не стидайся. Чейже так не будеш вікувати. Людські діти виходять за муж і тобі також треба про те подумати. Скажи, щоби я знав що сказати, як люди будуть трафлятись?“
„Я нічого не кажу, бо про те й не думаю“ — ледви промовила засоромлена дівчина. — „Але щоби не бути нечемною, тату, то скажу вам, що як прийде на те пора, то я й не думаю про якогось там пана. Я хлопська дівчина, то вийду лише за хлопа, за такого, що вміє працювати на полі, що з праці рук
