потягнув рукою по золотім колосю, що вже дозрівало, і всміхаючись спитав:
„Шож Дмитре, чи ти ще памятаєш що це за збіже?“
„Жито“ — відповів.
На иншій ниві знова спитав: „А це що?“
„Пшениця“.
„А це що?“
„Ячмінь, тату“.
„А то на осьтім другім кавалку?“
„Гречка“.
„Добре сину, що ти не позабував того всього у великому місті. Нехай тебе, сину, Бог благословить, щоби з тебе були добрі люди“ — сказав радісно Теофіль і слези заясніли йому в очах.
В кілька днів по тім прийшла до дому і Оксана. Шістьнайцятьлітна дівчина, круглолиця, око в око подібна до своєї мами, виглядала як яка молоденька ґрафиня — як запримітив Грицько Кейван.
Теофіль і Калина натішитися не могли. Перше, що тепер Теофіль задумав зробити, було записати собі часопис. Оксана мусіла що вечера читати йому про все, що діється в світі. Вона не стидалась ніякої роботи. А й кожду роботу знала робити. А як до чого взялася, то наче все горіло в її руках. Теофіль радів духом що має такі скарби. Не переставав дякувати Богу, що за всі тяжкі терпіння та злидні дав йому діждатися щасливої старости. Оксана навчилася дуже гарно шити та вишивати прегарні річи. І варити потрафила так,
