Сторінка:Леопольд фон Захер-Мазох. Український Йов (1925).djvu/106

Цю сторінку схвалено
— 106 —

письма, то кождий помітує нами, глузує собі з нас, а Німці інакше не називають нас як темні, дурні медведі з Галичини. А пани називають нас не інакше як бидло, хами та ще інакше. Може не так? А то все через те, що ми темні, не знаємо письма. Я думавби, що нам требаби скинутися по кілько хто може, вишукати собі якого доброго учителя, заплатити йому і нехай вчить наших дітий письма. Отже розважте, подумайте над тим і зробіть так, як я вам раджу“.

Всі відразу пристали на ту мудру думку. — „Нехай коштує що хоче, ми заплатимо“ — сказали всі одноголосно.

„То ще не конець, панове, громадо“ — знова забрав голос Теофіль. — „Треба постаратись о якусь хату, деби діти сходились і деби вчитель міг мешкати. Моя рада булаби така: взяти кусень громадського пасовиська, осьтут недалеко під горбком при дорозі до Снятина. Там виставити порядну хату і це буде школа для дітий і там мешкавби і вчитель. Матеріялу я випрошу у дідички. Вона не відмовить мені. А вже хату поставити, то чейже потрафимо. Згода, панове громадо, чи ні?“

„Святе ваше слово, Писаренку“ — сказали всі — „ми й самі докинемо дещо з матеріялу, у кождого таки щось найдеться, чомуби ні. Іван Семотюк буде за майстра. А до помочі то вже хиба не забракне в нас рук. Кождий, як стане до роботи, то до осени буде й школа“.

Пані Саборська справді не відмовила дерева зі свого ліса. Ще й похвалила добре діло.