(про це доховалися до нас докладні відомості, хоча-б у славнозвiсного Айнгарда I), ще більш підкреслював особисті основи імператорського володарювання. Згідно з цим, урядовці виконували свої обов'язки не як носії об'єктивної державної влади, але як люди, уповноважені імператоровим довір'ям — отже, підлягаючи їм, різноманітна людність імперії за малим не могла була не гадати, що через цю довіру й у повній згоді з центром поволі зміцнюється самостійність і місцевої вищої адміністрації; та вона навсправжки загрожувала цілості держави й приневолила Карла Великого вжити заходів, щоб запобігти зростанню влади на місцях, опріч, що правда, далеких прикордонних провінцій. А проте ленна система швидко поширювалася, отож і вільних людей меншало та й взагалі втрачали вони свою господарчу силу. Через усе це королівських урядових осіб заступали ті нові й спритні люди, що в них зубожіле й залежне селянство брало собі земельні ділянки, чималою мірою пообтяжувані різними повинностями. До цих нових людей і перейшла кінець-кінцем громадська влада, що спочатку належала державі.
Коли-б монархію Карла Великого залюднювала будь-яка одна національність, то, звичайно, цей процес розпорошення державних сил було-б приборкано або поволі пережито. Та навсправжки північ і схід Німеччини небагато мали були спільного з романським пів днем і заходом, коли не говорити про особу імператора. Інтереси й прагнення цих різних територіяльних частин багатьма сторонами були протилежні одна одній. Кожна етнографічна група поділялася на силу окремих підгруп, і подібно до того, як на південному за ході імперії жили вкупі і нащадки давніх гало-римлян, і лангобарди, і бургунди і вестготи, на північнім сході її проживали та правувалися своїми народніми „Правдами“ і завойовники-франки, і алемани, і баварці, і сакси, то-що; кожне з оцих племін — уже однаково в геть усіх частинах імперії — додержувалося своїх племінних та місцевих особливостей і, коли крайові інтереси стикалися з загально державними, вимагало, щоб їх, оті особливості, було визнано. Це прагнення внутрішньої самостійности зростало рівнобіжно з тим, як сама каролінзька держава виявляла свою неспромогу заснувати справжню державну єдність. Через це ті земські частини, котрі були близькі поміж собою господарчими умовами, мовою, звичаями й правними нормами, поволі на ближалися одна до одної, щоб краще обороняти свої приватні інтереси проти централістичних домаганнів цілого. Так виділилася з каролінзької держави, що була вже розпадалася, ціла серія народностей; вони поволі звикали до політичної самостійности або привчалися до неї через обставини, щоб утворити по тому поодинокі держави, що й почали жити в рамцях власних економічних і правних норм.
Не можна сказати, щоб увесь описаний розвиток обумовлювали особа й методи керування того, хто заступив був на імперському троні обережного й енергійного Карла. А втім, річ безперечна, ця аж надто
