паріяментаризма, тоб-то відверто санкціонувати те, що роблють у політиці Єберти, Шайдемани, Реноделі й проти чого на словах ніби протестує Каутський.
Війна не була ділом Комуни. Саме через те її погромлено. Й як нещадно погромлено!
„Треба звернутися, — писав у свій час досить поміркований ліберал Фіо — до проскрипцій Сули, Антонія та Октавія, щоб заборонити такі вбивства в історії цівілізованих націй; релігійні війни за останніх Валуа, Варфоломієва ніч, доба терору були в порівнянню з ними дитячою грою. Тільки за останній тиждень травня в Парижу знайдено 17.000 трупу федерованих інсургентів… Вбивали ще й до 15 червня“.
„Взагалі, війна — не діло пролєтаріяту“.
Неправда! Російські робітники показали, що вони здатні володіти теж і «знаряддям війни». Ми бачимо тут велетенський крок у порівнянню з Комуною. Це не значить зрікатися Комуни, — бо традиції Комуни зовсім не в її безпорадності, — а в продовжуванню її діла. Комуна була слабою. Щоб довершити її діло, ми стали дужими. Комуну розбили. Ми завдаєм удар за ударом катам Комуни. Ми помщаємося за Комуну й ми помстимося за неї.
З 167000 національних гвардійців, що діставали платню, в бій шли два-три десятки тисяч. Ці ціфри служать цікавим матеріялом для висновків про ролю формальної демократії в революційну добу. Доля Парижської Комуни вирішувалася не виборами, а в боях із військом Т'єра. 167000 національних гвардійців уяв-
