Гроші національній гвардії виплачувалося по разрахунку на 162000 рядових та 6500 старшин; але кількість тих, які дійсно йшли в бій, особливо після невдалого герцю 3 квітня, хиталася між 20 й 30 тисячами.
Ці дані зовсім не компрометують парижського робітництва й не дають права вважати їх боягузами й дезертирами, хоч, звичайно, й дезертирів не бракувало. Для боєздатної армії необхідним є насамперед централізований та точний апарат управління. Цього в Комуні не було й сліду.
Військова офіція Комуци була, зі слів одного автора, ніби темною кімнатою, де всі метушилися без тяму. В канцелярії міністерства товклися старшини, прості гвардійці, які вимагали амуніції, харчів, скаржилися, що їх не зміняють. Їх надсилали до комендатури.
«Одні батальони лишалися в шанцях по 20 і 30 день, тоді як инші були постійно в резерві… Це безладдя вбило скоро всяку дисціпліну. Люде відважні скоро схотіли залежати тільки від самих себе; другі ухилялися від служби. Так само робили й старшини; вони кидали свій пост, щоб, іти на допомогу сусіду, що витрімував вогонь, другі уходили в місто»… («Парижська Комуна 1871 р.» П. Л. Лавров, 1919 р. ст. 100).
Такий режим не міг лишитися без кари. Комуну було потоплено в крові. Але й на це Каутський має чудову втіху:
«До справи війни, каже він, хитаючи головою, — взагалі пролєтаріят не дуже здатний», (ст. 76).
