Так стається або ставалося по всіх дрібних крайових державах: у Фінляндії, в Естонії, в Латвії, в Ливті, в Польщі, в Грузіі, у Вірменії, де під формальним прапором демократи провадиться зміцнення панування дідичів, капіталістів та чужоземного імперіялізма.
Одно з самих губих, немотивованих і політично ганебних протиставлень, які робить Каутський між Комуною та Радянською Росією, тичиться характера париського робітника в 1871 р. і російського пролєтара в 1917–1919 р. р. Першою Каутський показує революційним ентузіястом, здібним на високі жертви, другого — егоїстом, «шкурником», стихійним анархистом.
Парижський робітник має за собою надто виразне минуле, щоб потрібувати революційної рекомендації — чи оборони від вихвалювань теперішнього Каутського. І все таки у петербузького пролєтаря нема й не може бути жадних підстав ухилятися від порівняння зі своїм героїчним старшим братом. Невпина трьохрічна боротьба петербузького робітництва — спочатку за завойовання влади, потім за її захорону та зміцнення — уявляє собою виключну літопис колективного героізма та саможертви, серед небувалих мук голоду, холоду та вічної небезпеки. Каутський, як це з'ясовується нами в иншому місці, для порівняння з цвітом комунарів бере самі темні елементи російського пролєтаріату. Він
