«Комуна не є Установчі Збори, — писав у своїй книжці Міл'єр, один з розумнійших членів Комуни, вона — військова рада. У неї має бути одна мета: перемога; одне знаряддя — сила; один закон: закон громадського порятунку».
«Вони ніколи не могли зрозуміти, — обвинувачує проводирів Лісагаре, — що Комуна була барикадою, а не урядом…»
Вони почали це розуміти на принціпі, коли вже було запізно. Каутський не зрозумів цього й досі. Нема підстави сподіватися, щоб він це коли-небудь зрозумів.
Комуна була живим запереченням формальної демократії, бо в свойому розвою означала диктатуру робітничого Парижа над селянською країною. Цей факт панує надо всіма иншими. Скількиб політичні рутінери в самій Комуні не чішлялися за видимість демократичної легальности, кожного вчинку Комуни, якого не досить було для перемоги, було досить для виявлення її нелегальної природи.
Комуна, тоб-то паризька, мійська дума, касувала загальнодержавний закон про конскрипцію. Вона називала свій офіціяльний орган «Офіціяльним Журналом Французької Республіки». Вона, хоч і полохливо, але таки запускала руку у Державний Банк. Вона, зголосила відокремлення церкви від держави й скасувала бюджет віросповідань.
Вона входила в зносини з чужоземними посольствами й т. д. й т. д. Вона все це робіла, по праву
