«Подібна проповідь, — цілком справедливо каже Лавров, — зовсім не обеззброювала ворогів пролєтаріяту, які добре розуміли чим загрожує їм його перемога, але позбавляла пролєтаріят енергії боротьби й засліплювала його, як навмисне, перед лицем завзятих ворогів», (ст. 137). Але така деморалізаторська проповідь була нерозривно звязаною з фікцією демократії. Форма фіктивної легальності дозволяла думати, що справа вирішиться без боротьби. «Що ж до мас людности, — пише член Комуни Артур Арну, — то вони з певним правом вірили в існування принаймні таємної згоди з урядом». Безсилі для того, щоб привернути до себе буржуазію, угодовці, як завжди, дурили лише пролєтаріят.
Те, що в умовах неухильної Громадянської війни, яка вже була розпочатою, демократичний парляментаризм виявляв лише угодовську безпорадність керуючих груп, яскравійш ва все свідчить безглузда процедура додаткових виборів у Комуну 16 квітня. Тоді „вже не час був голосувати, — пише Артур Арну. — Становисько стало остільки трагічним, що не було на те ані необхідного вільного часу, ні необхідного спокою для того, щоб взагалі вибори мали якесь значіння… Всі люди, вірні комуні, були на мурах Парижу, на фортах, у передових шанцях… Нарід не надавав жадної ваги цим додатковим виборам. Вибори по сути були тільки формальним парляментаризмом. Треба було не підраховувати голоси виборців, а вбірати солдат; не дізнаватися, як ставиться до нас думка Парижу, а боронити Париж од версальців». З цих слів Каутський міг би побачити, чому на практиці не така проста річ сполучити клясову війну з міжклясовою демократією.
