ментів було припущено хоч би в кандидати, не кажучи вже про вибори. А Комуна, поважаючи демократію, не ставила вибобранню своїх буржуазних супротивників жадних перешкод». (ст. 55–56). Ми вже бачили вище, що Каутський тут у всіх розуміннях попадає кулею в пліт. По-перше, на анальогічній стадії розвою російської революції були вибори в Петербурзьку Комуну й Радянська влада не робила буржуазним партіям жадних перешкод, і коли кадети, ес-ери й меньшовики, що мали свою пресу яка відверто закликала людність скинути Радянську владу, бойкотували вибори, то тільки через те, що ще сподівалися в той час подавити нас військовою силою. По-друге, ніякої такої демократії, що обіймалаб усі кляси, й не було в Парижській Комуні. Буржуазним депутатам — консерваторам, лібералам гамбетистам — місця в ній не було.
«Майже всі особи ці, — каже Лавров, — або враз, або дуже скоро вийшли з рад Комуни; вони моглиб бути представниками Парижа — вільного міста під управлінням буржуазії, але були цілком не при місці в громаді, яка волею чи неволею, свідомо чи несвідомо, повно чи неповно, але — все-таки представляла революцію пролєтаріята й хоча слабу спробу утворити форми суспільства, відповідні цій революції», (ст. 111–112). Колиб петербурзька буржуазія не бойкотувала комунальних виборів, представники її увійшлиб у петербурзьку думу. Вони там лишилися до першого ес-ерокадетського повстання, після чого — з дозволу чи без дозволу Каутського — булиб напевне заарештованими, якби завчасно не лишилиб думи, як це зробили у
