те, що весь матеріальний апарат влади з'осередився в його руках. Але й Комуна не взяла всієї влади від Центрального Комітета, який і надалі досить безцеремоно втручався у всі справи. Це утворювало дуже не безпечне, особливо у військовій обстанові, двоєвластя.
3 травня Центральний Комітет надіслав до Комуни депутацію, вимагаючи собі права порядкувати військовим міністерством. Знов піднеслося питання, як каже Лісагаре, про те, «чи слід розігнати Центральний Комітет, чи арештувати його, чи доручити йому управління військовим міністерством».
Тут ходило зовсім не о принціпи демократії, а о брак у обидвох учасників ясного програму діяльності та о готівности як самочиної революційної організації, Центрального Комітету, так і «демократичної» організації, Комуни, перекласти відповідальність один на одного, не відмовляючися одночасно цілком од влади. Політичні стосунки, які, здавалося б, ніяк не можуть бути гідним слідування їм прикладом.
«Але Центральний Комітет, — тішить себе Каутський, — ніколи не намагався порушити принціпа, по якому влада належить обраним загальним голосуванням. У цій точці Парижська Комуна була цілком протилежній Радянській Республіці» (ст. 55). Не було єдности революційної волі, не було революційної рішучости, було двоєвластя, і наслідком цього — скоре й страшне погромлення. Проте — не був порушеним «принціп» демократії.
