тоб-то диктаторіяльних заходів проти ворогів нового ладу». (ст. 143–144).
Як би Парижська Комуна не занепала, а трималася далі в нерівній боротьбі, не може бути жадних сумнівів у тому, що вона булаб примушеною перейти до все гострійших заходів для придушення контр-революції. Правда, Каутський не мав би тоді змоги протиставити людяних комунарів жорстоким більшовикам. Проте й Т'єр, напевне, не мав би змоги вчинити своє страшенне пролиття крови робітництва Парижа. Мабуть історія своє взялаб.
«19 березня, — пише Каутський, — в Центральному Комітеті національної гвардії одні вимагали походу на Версаль, другі — апеляції до виборців, треті — вжиття насамперед революційних заходів, ніби кожний з цих кроків, — глибокодумно навчав нас автор, — не був однаково необхідним і нібито вони виключали один одного», (ст. 54). У дальших рядках Каутський з приводу цієї незгоди в Комуні підносе нам підогріті банальности про взаємини реформи й революції. На ділі справа стояла не так: як що наступати на Версаль і робити це, не гаючи а ні години, то треба було зараз же реорганізувати національну гвардію, поставити на чолі її найбільш бойові елементи парижського пролєтаріяту й тим самим тимчасово ослабити Париж з боку революційного. Але робити вибори в Парижу, одночасно виводючи за його мури цвіт робітництва, булоб без-
