Ті самі тенденції, тільки у первісній стадії ми бачимо теж в історії Комуни.
Під натіском логіки боротьби вона принціпово стала на шлях застращування. Утворення Комітету Громадського Порятунку було продиктовано для богатьох його прихильників ідеею червного терору. Комітет призначався для того, щоб «рубати голови зрадникам» „(«Journal officiel». № 123), щоб поражати зраду“, (тамож, № 124). До декретів «застращування» слід лічити розпорядження (3 квітня) про арешт на майно Т'єра та його міністрів, про зруйнування дому Т'єра, про зруйнування Вандомської кольони, а особливо декрет про заручників. За всякого розстріляного версальцями полоненого або прихильного до Комуни мали розстріляти тричи стільки заручників. Заходи поліцайської префектури, якою керував Рауль Риго, мали чисто терористичний, хоч і не завжди доцільний характер.
Дійсність усіх цих заходів застращування паралізувалася невиразним угодництвом керуючих: елементів Комуни, їхнім намаганням примирити буржуазію з доконаним фактом шляхом негідних фраз, їхнім хитанням між фікцією демократії та реальністю диктатури. Останню думку чудово формулює небіжчик Лавров у своїй книжці про Комуну.
«Париж багатих буржуа та голодрабців-пролєтарів, як ріжноманітна політична громада, вимагав ради ліберальних основ цілковитої волі слова, зборів, критики уряду й т. д. Париж, що довершив революцію на користь пролєтаріяту та поставив собі завданням перевести цю революцію в установах; Париж, як громада еманціпованого робітництва, вимагав революційних,
