від 19 березня з приводу вбивства двох генералів. «Ми говоримо с обуренням: крівавий бруд, яким хочуть заплямувати нашу честь, є ганебним наклепом. Ніколи ми не ухваливали вбиства, ніколи національна гвардія не брала участи в злочині».
Звичайно, Центральний Комітет не мав жадної підстави брати на себе відповідальність за вбиства, до яких він не мав дотичности. Але сантиментально-патетичний тон заяви характеризує політічну полохливість цих людей перед буржуазною громадською думкою. Річ зрозуміла. Представниками національної гвардії були люди переважно з дуже малим революційним стажем. «Жадного відомого імени, — пиша Лісагаре. — Де дрібні буржуа, крамари, чужі замкненим гуртком, переважно доти й чужі й політиці». (Ст. 70).
«Сумирне, трохи помхливе, відчуття грізної історичної відповідальности й бажання як найскорше позбавитися її, — пише про них Лісагаре, — проглядає у всіх відозвах цього Центрального Комітету, в руки якого попала доля Парижу». (Ст. 77).
Навівши, що нам сорому завдати, деклярацію про крів, Каутський далі слідком за Марксом та Єнгельсом критикує нерішучість Комуни. «Як би парижани (тоб то комунари) рішуче переслідували Т'єра, їм може пощастило захопити уряд. Військо, що відступало з Парижу, не зробилоб їм жадного відпору… Але Т'єр відступив без перешкод. Йому дозволили повести із собою своє військо, реорганізувати його у Версалі, нахнути йому новий дух та зміцнити його». (Ст. 49).
Каутський не може зрозуміти, що ті самі люди то й з тих самих причин видали наведену вище заяву
