співучасник та історик Комуни Лісагаре, — але під час самої дії брак попередньої організації та підготови дуже часто виявляється в тому, що роля випадає людям не на їхню постать». („Histoire de la Commune de 1871“ par Lissagarey, Bruxelles, 1876, ст. 106).
Вже звідси видко (далі це буде ще виднійш), що відсутність у парижських комуністів боротьби за владу з'ясовувалася їхньою політичною невиразності та політичним змішанням, а совсім не вищими думками тактики.
Можна не сумніватися в тому, що вірність самого Каутського традиціям Комуни виявиться головним чином у тому надзвичайному здивованню, з яким він поставиться до пролєтарського перевороту в Німеччині, як до конфлікту дуже небажаного. Однак, ми сумніваємося в тому, чи похвалять його за це наші нащадки. А по сути його історичної анальогії можна сказати, що вона уявляє з себе сполучення плутанини, недомовлень та підтасовань.
Ті наміри, які мав Т'єр що до Парижу, — Мілюков, якого відверто підтримували Церетелі й Чернов, теж мав що до Петрограду. Всі вони — від Корнілова до Потресова — що дня говорили, що Петербург одірвався від краю, не має з ним нічого спільного, розбещений в край і намагається цілій країні накинути свого волю. Збити й принизити Петербург було першим завданням Мілюкова та його поміщників. І це тоді, коли Петербург був дійсним зосередженням революції, яка ще не встигла зміцніти в решті краю. Колишній голова Думи, Родзянко, відверто казав про те, щоб віддати Петербург німцям у науку, так, як було від-
