Жиліном був добрий (він за него сто рублів заплатив в табуні жеребцем і сам виіздив); як на крилях виніс його на кручу. Тілько вискакав, глядь, а перед ним самим, недалечко, стоят татари верхами — людей зо тридцять. Він увидів, став назад повертати, і татари єго увиділи, пустились до него, самі на ходу винимают ручниці із футерал. Припустив Жилін під кручу на всі кінскі ноги, кричит Костиліну:
— „Винимай ручницю! — а сам думає на свою лошадь (коня): „матушка, виведи, не зачіпись ногою, спотикнешся — пропав. А доберусь до ручниці — не дамся”.
А Костилін вмісто того, щоби підождати, тілько увидів татар, — пігнав, — що єсть сили до кріпости. Плетюхом бє коня, то з того боку, то з другого. Тілько видно в поросі, як кінь хвостом вертит.
Жилін видит — діло зле. Ручниця поїхала, з одною шаблею нічого не вдієш. Пустив коня назад до солдат — думав утічи. Видит, єму напереріз жене шестеро. Під ним кінь добрий, а під тими єще лучше, і поперек скачут. Став він скорочувати, хотів назад поворотити, та розігнався кінь, не удержит, прямо на них летит. Видит — приближаєсь до него з червоною бородою татарин на сивім коні. Скавулит, зуби показує, ручниця наготові.
„Ну, — думає Жилін — знаю вас, чортів. Если живого возьмут, посадят в яму, будут плетюхом пороти. Не дамся-же ім живий”…
А Жилін хоть невеличкій ростом, но хоробрий був. Вихопив шашку (саблю), пустив коня прямо
