дати остановятся, то в обозі у кого колесо вискочит або кінь стане і всі стоят, — дожидаются.
Сонце вже і за полудне перейшло, а обоз тілько половину дороги пройшов. Порох, жара, сонце так і пече, а укритись нікуда. Гола степ, ні деревця, ні кущика по дорозі.
Виіхав Жилін вперед, встановився і жде, поки підійде обоз. Чує, з заду на розі заграли. — Знов стоят. Жилін і подумав: „А не поїхати би самому, без солдат? Кінь підо мною добрий, єсли не налізу на татар — ускакаю. А може не їхати?”
Остановився, роздумує. І підізжає до него на коні другій офіцер, Костилін, з оружієм і говорит:
„Пійдем, Жилін, одні. Сили ніт, їсти хочется, ну і жара. На мені рубаху (сорочку) хоть крути. А Костилін мужчина тяжкій, грубий, весь червоний, а піт з него так і лєтся. Подумав Жилін і говорит:
— „А ручниця заряжена? (набита)”.
— Заряжена.
„Ну, так поїдем. Тілько договор — не розізжатися.”
І поїхали они вперед, по дорозі. Їдут степью, балакают, далеко глядят на сторони. Кругом далеко видно.
Тілько кінчилась степ, пішла дорога проміж дві гори. В щілину. Жилін говорит:
— Треба виїхати на гору, поглядіти, а то тут, чого доброго, вискочут з за гори і не увидиш.
— А Костилін говорит:
— Чого глядіти? Пійдем вперед. Жилін не послухав єго.
— Ні — говорит, — ти підожди внизу, а я тілько взгляну. І пустив коня на ліво, на гору. Кінь під
