Служив на Кавказі один офіцер. Звали єго Жилін.
Прійшло єму раз письмо із дому. Пише єму старуха-мати: „Стара я уже стала і хочется перед смертію увидіти любимого синка. Приізжай попрощатись зо мною, похорони мене, а там і з Богом, їдь знов. А я тобі і невісту найшла і умна, і хороша, і, маєток єсть. Може полюбится тобі і оженишся і зовсім останешся”.
Жилін роздумався: „І дійсно: слаба вже старуха стала; може не доведется і увидіти. Поіхати, а єсли невіста хороша, і женитись можна”.
Пішов він до полковника, взяв отпуск (урльоп), простився з товаришами, поставив своім солдатам чотири ведра водки на прощанє і собрався їхати.
На Кавказі тогди война була. По дорогах ні днем ні ночію не було проізду. Ледви кто із руских отїде або отойде от кріпости, татари або убют, або уведут в гори. І було так заведено, що два рази в тиждень ходили провожаті солдати, а в середині їде народ.
Було то літом. Собрались до зорі обози за кріпость, вийшли провожаті солдати і рушились по дорозі. Жилін їхав верхом, а віз з єго річами ішов в обозі.
Їхати було 25. верст. Обоз ішов тихо. То сол-
