держит. Оглянувся Жилін, видит, — на ліво за горою зарево червоне загорілось, місяць встає.
„Ну”, думає, „до місяця треба жолоб перейти, до ліса дібратись”.
Піднявся, кинув камень. Хоть в колодці, — та треба іти.
— Прощай, — говорит, — Дінушка. Вік тебе памятати буду. — Ухватилась за него Діна: шарит — по нім руками, шукає — куда-би палянички єму засунути. Взяв він палянички.
— Спасибо, — говорит, — умниця. Кто тобі без мене ляльки буде ліпити? — І погласкав єі по головці.
Як заплаче Діна, закрилась руками, побігла на гору, як козочка скаче. Тілько в темноті чути, монисти в косі по плечах побренькуют.
Перехрестився Жилін, підхватив рукою замок на колодці, щоби не бренчав, пішов по дорозі, — ногу волочит, а сам все на зарево поглядає, де місяць встає. Дорогу він пізнав. Прямиком (навпрямки) йти верст вісім. Тілько би до ліса дійти скорше, аж місяць зовсім зійде. Перейшов він річку, — побіліло уже світло за горою. Пішов лощинкою (жолобом), іде, сам поглядає: не видати єще місяця. Уже зарево просвітліло і з одноі сторони лощини все світлійше становится. Повзе під гору тінь, все до него зближуєтся. Іде Жилін, все тіни держится. Він спішит, а місяць єще скорше вибираєтся; уже і направо засвітились верхи. Став підходити до ліса, вибрався місяць зза гір, — біло, ясно зовсім, як в день. На деревах всі листки видно. Тихо, ясно по горах, як вимерло все. Тілько чути в долі річка журчит.
