стят, а над ямою, як у кота, у Діни очі в темноті світятся. Нагнулась она лицем на край ями і шепоче: — Іван! Іван! — А сама руками коло лиця все махає, щоби, значит, бути тихше.
— Що? — говорит Жилін.
— Поіхали всі, тілько двоє дома.
Жилін і говорит:
— Ну, Костилін, підеш, попробуєм послідній раз, я тебе підсажу.
Костилін і слухати не хоче.
— Ні, говорит, уже мені, видно, звідси не вийти. Куда я піду, як і повернутись нема сил.
— Ну, то прощай, — не поминай лихом. — Поціловався з Костиліном.
Ухватився за кіл, велів Діні держати, поліз. Раза два він обривався, — на перешкоді була колодка. Піддержав єго Костилін, — вибрався якось на гору. Діна єго тягне за рубаху зі всіх сил, сама смієтся.
Взяв Жилін кіл і говорит:
— Знеси на місце Діна, а то похоплятся, — прибют тебе.
Потащила она кіл, а Жилін під гору пішов. Зліз під кручу, взяв острий камень, став замок з колодки виломлювати. А замок кріпкій, — ніяк не зібє та і незручно. Чує, біжит ктось з гори, легко підскакує. Думає: „Певно знова Діна”. Прибігла Діна, взяла камень і говорит:
— Дай я.
Сіла на коліночка, стала розбивати. Та рученята тонкі як прутики, зовсім сили нема. Кинула камень, заплакала. Принявся знова Жилін за замок, а Діна прикучнула коло него, за рамя єго
