близко підійшли, — і боятся татари, як би в аул не зайшли, і не знают, що з плінними робити.
Поговорили і пішли. Нараз, чує, зашуршало щось на горі. Видит, Діна присіла, коліна висше голови, торчат, нахилилась, монисти висят, бовтаются над ямою. Оченята так і блестят, як звіздочки. Вийняла з рукава дві лепешки з сира, кинула єму. Жилін взяв і говорит: „Що, давно не бувала! А я тобі забавок наліпив. На ось!” Став єі кидати по одній. А она головою мотає, не дивится. „Не треба” говорит. Помовчала, посиділа і говорит: Іван! тебе убити хотят”. Сама собі на шею показує.
— Кто убити хоче?
— Отец — єму старики велят. А мені тебе жаль.
Жилін і говорит: — А коли тобі мене жаль, так ти мені палку довгу принеси.
Она головою мотає, що „не можна”. Він зложив руки, молится до неі:
— Діна, прошу! Дінушка, принеси!
— Не можно, — говорит, — увидят, всі дома — І пішла.
Ось сидит вечером Жилін і думає: „Що буде?” Все поглядає в гору. Звізди видно, а місяць єще не всходив. Мулла прокричав; затихло все. Став уже Жилін дрімати, думає: „Побоітся дівча”.
Вдруг на голову глина посипалась; взглянув в гору — кіл довгій в другій край ями тикаєтся. Потикався, спадати став в яму. Обрадовався Жилін, хопив рукою, спустив. Кіл здоровий. Він єще раньше той кіл на хозяйскім даху видів.
Поглянув вгору, звізди високо на небі бле-
