Прийшов, при дорозі жерело, каменем обложене. Остановився, зсадив Костиліна.
— Дай, говорит, — відпічну, напюсь. Лепешок з-імо. Повинно бути недалеко.
Тілько приліг пити, чує затупало ззаду. Знова кинулися вправо, в корчі, під гору і положились.
Чує — голоси татарскі, остановились татаре на самім місці, де они з дороги звернули. Поговорили, потім зауськали, як собак притравлюют. Чує — тріщит щось по корчам, прямо до них собака чужа, чія-то. Остановилась, забрехала.
Лізут і татари — також чужі; схватили іх, повязали, посадили на коней, повезли.
Проіхали верст три, — стрічає іх Абдул, хозяін, з двома татарами. Поговорив щось з татарами, пересадили на своіх коней, повезли в аул.
Абдул уже не смієтся і ні слова не говорит з ними.
Привезли ранком в аул, посадили на улиці. Позбігались діти. Камінями, нагайками бьют іх, визжат.
Зібрались татари в кружок і старик із під гори прийшов. Стали говорити. Чує Жилін, що судят про них, що з ними робити. Одні говорят: „Треба іх дальше в гори вислати”, а старик говорит: „Я за них гроші віддав! Я за них викуп возьму”.
А старик говорит: „Нічого они не заплатят, тілько біди нароблят. І гріх руских кормити — убити і конец”.
Розійшлись. Підійшов хозяін до Жиліна, став єму говорити:
— Єсли, — говорит, — мені не пришлют за
