рані, він і розкис. Став єго Жилін підносити. Як закричит Костилін:
— Ой, болит!
Жилін так і завмер. — Що кричиш? Таж татарин близко, учує, а сам думає: „Він і вправду розслаб. Що мені з ним робити? Кинути товариша не годится”.
— Ну, говорит, — вставай, сідай „на барана” — знесу коли уже іти не можеш.
Посадив на себе Костиліна, підхопив під литки руками, вийшов на дорогу, поволік.
— Тілько, — говорит, — не дави мене руками за горло, Христа ради. Держись за плечі.
Тяжко Жиліну, ноги также в крові і уморився. Зігнется, поправит, підкине, щоби повисше сидів на нім Костилін, тащит єго по дорозі.
Видно почув татарин, як Костилін закричав. Чує Жилін — іде ктось ззаду, кличе по своєму. Кинувся Жилін в корчі. Татарин вихопив стрільбу, випалив, не поцілив, завизжав по своєму і поскакав проч по дорозі.
— Ну, — говорит Жилін, — пропали, брат! Він сейчас збере татар за нами в погоню. Коли не уйдем верстви три — пропали. — А сам думає про Костиліна: „і чорт мене, спонукав брати з собою колоду. Один я давно би утік”.
Костилін говорит: — Іди один. За що тобі за мене пропадати.
— Ні, не піду, не годится товариша кидати. —
Підхопив знова на плечі, поніс. Прийшов він так версту. Вже ліс іде, і не видно виходу. А туман уже росходитись став і як би тучі заходити стали, не видати уже звізд. І змучився Жилін.
