— Тише, говорит, — іди: чоботи прокляті, всі ноги стерли.
— Та ти здійми, легче буде.
Пішов Костилін босо — ще гірше: порізав всі ноги по камням, і все відстає. Жилін єму говорит:
— Ноги обідреш — загоятся, а догонят — убют, — гірше.
Костилін нічого не говорит, іде, постогнує. Шли они долом довго. Чуют — вправо собаки забрехали. Жилін остановився, оглянувся, поліз на гору, руками ощупав.
— Ех, говорит — помилились ми, — вправо забрали. Ту аул чужій, я єго згори видів; назад треба, та вліво в гору. Тут ліс повинен бути.
А Костилін говорит:
— Підожди хоть трохи, дай вздохнути, — у мене ноги всі в крови.
— Е, брат, заживут; ти легче скачи. Ось як.
І побіг Жилін назад, вліво в гору, в ліс. Костилін все отстає і охає. Жилін шикне-шикне на него, а сам все іде.
Піднялись в гору. Так і єсть — ліс. Пішли в ліс, — по колючкам подерли всю одіж послідню. Напались на дорожку в лісі. Ідут.
— Стій! Затупало копитами по дорозі. Остановились, слухают. Потупало, як лоша, і остановилось. Двинулись они, знова затупало. Они остановятся — і оно останодится. Підповз Жилін, дивится на світ по дорозі, — стоіт щось там. Кінь не кінь, і на коні щось чудацке, на чоловіка не подібне. Фиркнуло — чує. „Що за чудо”? Свиснув Жилін тихо, — як шаркне з дороги в ліс і затріщало по лісі, точно буря летит, сучья ломає.
