поліз під стіну, вибрався. Шепче Костиліну: „Полізай”. Поліз і Костилін, та зачіпив о камінь ногою, загремів. А у хозяіна сторожка була — сіра собака, і зла, презла: звали ю Уляшин. Жилін уже наперед прикормив ю. Учув Уляшин — забрехав і кинувся, а за ним другі собаки. Жилін легко свиснув, кинув лепешки кусок. Уляшин пізнав, замахав хвостом і перестав брехати.
Хозяін почув, загайкав із саклі „гайт! гайт! Уляшин!”
А Жилін за ухами чеше Уляшина. Мовчит собака, трется єму о ноги, хвостом махає.
Посиділи они за кутом (углом). Затихло все; тілько чути, вівця перхає в карнику, та в долі вода по тростині шумит. Темно; звізди високо стоят на небі; над горою молодий місяц зачервонівся, в гору ріжками заходит. В ярах туман, як молоко, білієтся.
Піднявся Жилін, говорит товаришу: „ну, брат, айда!”
Двинулись: тільки відійшли, чуют — заспівав мулла на даху: „Алла! Бесилла! Ільрахман!” значит — піде народ в мечет. Сіли знова, притаівшись під стінкою. Довго сиділи, дожидались, заки народ пройде. Знова затихло.
— Ну, з Богом! Перехрестились, пішли. Пройшли через двір під кручу до річки, перейшли річку, пішли вивозом. Туман густий, та долом стоіт, а над головою звізди видно. Жилін по звіздам примічає, в котру сторону іти. В тумані свіжо, іти легко, тілько чоботи не вигідні, стоптались. Підскакує з каміня на камінь, та на звізди споглядає. Став Костилін відставати.
