село, а за ним троє татар ідут. Вийшли за село, скинув рудий бешмет, закотив рукави — руки здорові, — виняв кинжал (ніж), поточив на бруску. Задерли татари кобилі голову вгору, підійшов рудий, перетяв горло, повалив кобилу і став лупити — кулачищами шкіру підтягає. Прийшли баби, дівчата, стали мити кишки і нутро. Розрубали потім кобилу, втягнули в хату. І все село зібралось до рудого поминати покійника.
Три дні іли кобилу, бузу пили, поминали покійника.
Всі татари дома були. На четвертий день, видит Жилін, в обід десь збираются. Привели коней, зібрались і поіхали чоловік десять і рудий поіхав: тілько Абдул дома лишився. Місяць тілько народився, ночі ще темні були.
„Ну, думає Жилін, сегодня тікати треба”, і говорит Костиліну. А Костилін настрашився.
— Та якжеж тікати? — Ми і дороги не знаєм.
— Я знаю дорогу.
— Та і не дійдем за ніч.
— А не дійдем, в лісі переночуєм. А ось лепешок набрав, щож ти будеш сидіти? Добре як пришлют грошей, а то і не зберут. А татари тепер злі за то, що іхнього рускі убили. Говорят — нас вбити хотят.
Подумав, подумав Костилін.
— Ну, підем.
Поліз Жилін в яму, роскопав ширше, щоби і Костилін проліз; і сидят они, — ждут, щоби затихло в аулі. Тілько затих народ в аулі, Жилін
