висше та висше піднимаются. А висше всіх, білі як цукор, гори стоят під снігом.
І одна снігова гора висше других шапкою стоіт. На всхід і на захід — все такі-ж гори; де-неде аули димятся в долинах. „Ну”, думає, „і то все іх сторона”. Став давитись в руску сторону: під ногами річка, аул свій, сади доокола. На річці як ляльки маленькі, видно, — баби сидят, полосчат. За аулом понизше, гора, і за нею єще дві гори, по них ліс; а просто двох гір синіє рівне місце, а на рівнім місці, далеко, далеко, дим стелится. Став Жилін вспоминати, коли він в кріпости дома жив, де сонце всходило і де заходило. Видит, дійсно, між тих двух гор і тікати треба.
Стало сонце заходити. Стали снігові гори з білих — червоні, в чорних горах потемніло: з долин туман піднявся, і сама та долина, де кріпость наша повинна бути, як в огні загорілась від заходу. Став Жилін вглядатись — виднієтся щось в долині, як-би дим з коминів. І так думаєтся єму, що то саме — кріпость руска.
Уже пізно стало. Чути — мулла прокричав. Стадо гонят — корови ревут. Малий все кличе „підем”, а Жиліну і відходити не хочется.
Вернулись они домів. „Ну, думає Жилін, тепер місце знаю; треба утікати”. Хотів він утікати в ту-же ніч. Ночі були темні, по повні місяця. На біду до вечера вернулись татари. Бувало, приізжают они — гонят зі собою скотину, і приізжают веселі. А на той раз нічого не привезли, а привезли на сідлі свого убитого татарина, брата рудого. Приіхали сердиті, зібрались всі на похоро-
