Він каже тебе убити. Я не можу тебе убити. — Я за тебе гроші заплатив; да я тебе Іван, полюбив; я тебе не то що убити, я би тебе і не витустив, — коби слова не дав. — Смієтся, сам приговорює по-руски: — „твоя, Іван, хорош, моя Абдул, хорош”!
Пожив так Жилін місяць. В день ходит по аулі або занимаєтся ремеслом, а як ніч настане, затихне в аулі, тогди він у себе в стайні копає. Трудно було копати від каменя, та він пильником камені тер і прокопав під стіною яму, що якраз пролізти. „Тілько-би”, думає, мені місце добре пізнати, в яку сторону іти. Та не скаже нікто із татар”. Ось вибрав він время, коли хозяін відіхав; пішов по обіді за аул на гору, — хотів звідтам місце оглянути. А коли хозяін відізжав, він приказав малому за Жиліном ходити, з очей єго не спускати.
Біжит малий за Жиліном, кричит:
— Не ходи! Отец не велів. Сейчас народ позову!
Став єго Жилін упрошувати. — Я, говорит, далеко не піду, тілько на ту гору вийду: мені треба знайти траву, — ваш народ лічити. Піду разом; я з колодкою не утічу. А завтра тобі лук зроблю і стріли. Упросив малого, пішли. Подивившись на гору — не далеко, а з колодкою трудно; ішов, ішов, на силу зібрався. Сів Жилін, став околицю оглядати. На полудни жолоб (лощина), табун ходит, і аул в долі другій видно. Від аула друга гора. Поміж горами синіє ліс, а там ще гори все
