Пішов раз Жилін під гору — подивився, где живе старик. Зійшов по доріжці, видит садик, камінна огорожа із за огради — черешні, морелі і хатка з плоским дахом. Підійшов він близше, видит — стоят плетені із соломи уліі і пчоли літают, гудут. І старик стоіт на колінах, що то робит у улія. Піднявся Жилін повисше, подививсь і загремів колодкою. Старик оглянувся, як заскавулит; вихватив із-за пояса пістолєт, випалив до Жиліна. Ледви успів він за камінь притулитись.
Прийшов старик до хозяіна жалуватись. Позвав хозяін Жиліна, сам смієтся і питає:
— За чим ти до старика ходив? —
— Я, говорит, єму нічого злого не зробив. Я хотів подивитись, як він живе. — Передав то старику хозяін.
А старик злится, шипит, що то лопоче, клики (зуби) своі виставив, махає руками на Жиліна.
Жилін не зрозумів всего. Зрозумів тілько, що старик велит хозяіну убити руских, а не держати іх в аулі.
Відійшов старик.
Став Жилін питати хозяіна: що то за старик? Хозяін і говорит:
— То великій чоловік. Він був первий джігіт (їздец). У него були три жени і вісім синів. Всі жили в однім селі. Прийшли рускі, знищили село і сім синів убили. Один син остався і піддався руским. Старик поіхав, і сам піддався руским. Пожив у них три місяці, найшов там своєго сина, сам убив єго і утік. З тих пор він кинув воювати, пішов в Мекку — Богу молитись. От того у него чалма. Кто в Мекці був, той називаєтся хаджі і чалму надіває.
