звав він Жиліна, показує, язиком щолкає, Жилін говорит:
— Давай, направлю. —
Взяв, розібрав ножиком, розложив: знов зложив, отдав. Іде годинник.
Обрадовався хозяін, приніс єму бешмет свій, старий, весь в лахманах, подарив. Що-ж робити, взяв, — і то годится накритись ночію.
С тих пор пішла про Жиліна слава, що він майстер. Стали до него з дальших сіл приізжати: Кто замок до ручниці або пістолєт направити принесе, кто годинник. Привіз єму хозяін знаряди: і щипчики і сверличок і пильничок.
Заболів раз татарин, прийшли до Жиліна: „піди, полічи”. Жилін нічого не знає, як лічити. Пішов до стодоли, взяв води, піску помішав. При татарах нашептав на воду, дав випити. Виздоровів на єго счастє татарин. Став Жилін потрохи розуміти іх. І котрі татари привикли до него, — коли треба кличут: Іван, Іван! а решта, як на звіря, скоса дивлятся.
Червоний татарин не любив Жиліна. Як увидит, нахмурится і отвернется, або обругає. Був єще у них старик. Жив він не в аулі, а приходив із під гори. Видів єго Жилін тілько, коли він в мечеть приходив Богу молитись. Він був ростом маленькій, на шапці у него біле полотенце обмотано, борідка і уса підстрижені — білі як пух, а лице зморщене і червоне як цегла. Ніс гачковатий, як у яструба, а очі сірі, злі, і зубів нема — тілько два клика. Іде, бувало, в алмі (татарскій шапці) своій, костуром підпираєтся, як вовк озираєтся. Як увидит Жиліна, так захрипит і отвернется.
