солдатскі. Видно — з убитих солдат спадщина. На ніч зняли з них колодки і заперли в стодолу.
Жив так Жилін з товаришем місяць цілий, хозяін все смієтся, — твоя, Іван, хорош — моя, Абдул, хорош”. — А кормив зле, тілько і давав, що хліб прісний з просяноі муки, пляцками, ніби печеними, а то тісто непечене.
Костилін єще раз писав до дому, все ждав присилки грошей і скучав. По цілим дням сидит в стодолі і числит дні, коли письмо прийде, або спит. А Жилін знав, що єго письмо не дійде, а другого не писав.
„Где”, думає, „матері стілько грошей взяти, за мене заплатити. І то она більше тим жила, що я посилав ій. Єсли єі 500 рублів собрати, треба зруйнуватись в конец. Бог дасть — і сам вирвусь”.
А сам все виглядає, випитує, як єму втічи. Ходит по аулі, насвистує, то знов сидит, що-нибудь майструє, або з глини ляльок-кукол ліпит, або плете пліт із прутя. А Жилін до всякоі роботи майстер був.
Виліпив він раз куклу з носом, з руками, з ногами і в татарскій рубашці і поставив куклу на дах.
Пішли татарки за водою. Хозяйска дочка, Дінка, увиділа куклу, позвала татарок. Поставили кувшини, смотрят, сміются. Жилін зняв куклу, подає ім. Они сміются, а не сміют взяти. Оставив він куклу, пішов в шопу і дивится, що буде.
Підбігла Діна, оглянулась, схватила куклу і утікла.
Рано дивится, на зорі, Діна вийшла на поріг
