одного хозяіна і кто скорше викуп дасть, того скорше отпустят.
Вот, говорит Жиліну, ти все сердишся, а товариш твій смирний. Він написав письмо до дому, пять тисяч монет пришлют. Вот єго і кормити бутут хорошо, і обижати не будут.
Жилін говорит:
„Товариш як хоче; він, може богатий, а я не богатий. Я, говорит, як сказав, так і буде. Хочете, убивайте — користи вам не буде, а більше 500 рублів не напишу.
Помовчали. Вдруг, як вскочит Абдул, достав скринку, виняв перо, кусник паперу і чорнило, сунув Жиліну, хлопнув по плечах, показує: „пиши”. Згодився на 500 рублів.
— Чогож єще, говорит Жилін переводчику, — скажи ти єму, щоби він нас кормив хорошо, одів, обув, — як слідує, щоби держав нас разом, — веселійше нам буде — і щоби колодку зняв. Сам дивится на хозяіна і смієтся. Смієтся і хозяін. Вислухав і говорит:
— „Одежу саму лучшу дам і черкеску (шапку і чоботи, хоть женитись. Кормити буду як князей. А коли хотят жити разом — нехай живут в стодолі. А колодку не можна зняти. — Втічут. На ніч тілько знимати буду. Підскочив, плеще по плечах. — „Твоя хорош, моя хорош!”.
Написав Жилін письмо, а на письмі не так написав — щоб не дійшло. Сам думає: „Втічу”.
Отвели Жиліна с Костиліним в стодолу, принесли ім туда соломи кукурудзяноі, води в кувшині, хліба, дві старі черкески і зношені чоботи,
