„Хозяіну мало викупу 500 рублів. Він сам за тебе 200 рублів заплатив. Єму Кази-Мугамед був довжний. Він тебе за довг взяв. Три тисячі рублів, меньше не можна пустити. А не напишеш, в яму посадят, будут бити плетюхом.”
— „Ех, — думає Жилін — з ними боятись, то єще гірше. Вскочив на ноги і говорит:
„А ти єму, собаці, скажи, що єсли він мене страшити хоче, то ні копійки не дам і писати не стану. Не боявся і не буду боятись вас, собак!”
Пересказав переводчик, знов заговорили всі.
Довго лопотали, вскочив чорний, підойшов до Жиліна.
— Урус — говорит — джігіт, урус!
„Джігіт”, по іхньому значит „молодец”. І сам смієтся; сказав що-то переводчику, а переводчик говорит:
— Тисячу рублів дай!
Жилін став на своім: більше 500 рублів не дам. А убєте — нічого не возьмете.
Поговорили татари, післали куда-то робітника, а самі то на Жиліна, то на двері поглядают. Прийшов робітник, і іде за ним чоловік якійсь, грубий, босиком і обідраний, на нозі тоже колодка.
Так і ахнув Жилін. — Пізнав Костиліна. І єго піймали. Посадили іх рядом; стали они розсказувати другу другу, а татари мовчат, дивлятся. Розсказав Жилін, як з ним діло було. Костилін розсказав, що кінь під ним став, ручниця осіклась і що той сам Абдул нагнав єго і взяв.
Вскочив Абдул, показує на Костиліна, що то говорит. Перевів переводчик, що они тепер оба
